01 липня 2022    
Пошук
Головна » Архів » Інтерв'ю та авторські публікації працівників РП » 2010 рік
07.07.2010


Актуальне інтерв'ю. Валентин Симоненко: Якщо труднощі здаються нездоланними - значить мета близька

Голова Рахункової палати, Герой України Валентин Симоненко


Голові Рахункової палати, Герою України Валентину Симоненку - 70 років

Хто хоч би раз мав можливість зустрічатися і спілкуватися з Валентином Симоненком, той не міг не відчути могутнього енергетичного поля цієї людини, не пережити глибокого враження від знайомства з нею. Академік Борис Патон назвав Валентина Симоненка "системоутворюючою особистістю". Поет Борис Олійник виокремлює у ньому здатність не розчинятися, як це часто відбувається нині, в чиновницькому середовищі, а протистояти його найгіршим якостям - пустослів'ю, підлабузництву, манії величності. Колишній міністр закордонних справ Анатолій Зленко відзначає його неабиякий дипломатичний талант, що особливо яскраво проявилося в перші роки незалежності України. Земляк і однокурсник Симоненка, віце-президент російського Ракетно-космічного комплексу "Енергія" імені С.П.Корольова Аркадій Мартиновський називає його "лідером з Молдаванки" і при цьому додає: "Стаючи керівником вищого рангу, виростаючи як державний діяч масштабно і стратегічно, він не змінювався як людина, залишившись таким же уважним, дотепним, зберігши ту ж широту поглядів".

І кожен, хто мав змогу познайомитися з Валентином Костянтиновичем та спілкуватися з ним, може додати до цього ряду свої враження й оцінки. Доповненням до цих характеристик може служити якоюсь мірою і пропоноване інтерв'ю, яке кореспондент УКРІНФОРМу взяв у Валентина Симоненка напередодні його сімдесятиліття.

Корінний одесит

- Ви народились і виросли в Одесі. Вам випало пройти шлях від простого хлопчика з Молдаванки до мера цієї причорноморської перлини. До речі, першого мера з корінних одеситів (до того містом керували "варяги"). Що значить для вас Одеса? Які для вас особисто найбільш пам'ятні спогади дитинства, з якого ми, як мовиться, усі родом?

- Я б сказав, що Одеса - це своєрідна плацента, з якої виростає особливий тип людей - одесити. Як всяка мала батьківщина, моє рідне місто дає людині життєвий стержень із самого початку, з раннього дитинства. Що таке "стержень одесита"? Це, по-перше, вміння по-особливому спілкуватися один з одним, по-друге, усі труднощі сприймати з природженим оптимізмом, за принципом: це дуже добре, що поки що нам погано. На характер одесита не може не впливати море. Воно приворожує і манить, будить постійне бажання досягти морського горизонту, прагнення заглянути за нього. Всі ці й багато інших ціннісних речей дала і продовжує давати мені Одеса на моєму достатньо довгому життєвому шляху.

А щодо найбільш пам'ятних спогадів дитинства... Моє покоління, яке називають дітьми війни, сповна відчуло й пережило усі труднощі того часу. Ми вижили і росли наперекір гіркоті й печалям воєнного і повоєнного лихоліття, завдяки жертовності своїх батьків. Сьогодні, листаючи сторінки пам'яті, вражаєшся, як наші батьки і близькі змогли пережити ті труднощі й проблеми. І при цьому ростити й гідно виховувати нас - дітей війни.

Серед перших пам'ятних картинок мого життя - це коли до нас на квартиру на Молдаванці, де ми з мамою і братом жили під час окупації Одеси фашистами, вбігла тітка Оля з криком: "Шура, діти! Всі на вулицю! Наші прийшли! Наші!" Це "наші" запам'яталося назавжди. Ми з мамою вибігли на вулицю, забиту людьми, машинами, кіньми і навіть верблюдами, яких я побачив вперше. І серед усього цього хаосу лежали люди і спали. Пізніше я дізнався, що це був день 10 квітня 1944 року - день визволення Одеси. А потім я бачив солдат на одеському "Привозі", куди ми ходили з мамою за продуктами, на саморобних візках, покалічених, сліпих, багато хто з них просив милостиню... Ці два епізоди злились тоді для мене у ще не осмислене, але незгладиме сприйняття війни і її трагічних ознак. З роками прийшло глибоке усвідомлення, що ми залишаємося у вічному боргу перед "нашими", тепер уже ветеранами Великої Вітчизняної війни.

Моя пам'ять зберігає спогади і про наш двір у центрі Молдаванки. Він був унікальний. У дворі була ідеальна чистота. Посередині - велика клумба. Була спільна пральня. Прали в ній за чітким, суворо дотримуваним графіком. У повоєнні роки, принаймні до того часу, коли я поступив в інститут, у нас були заведені спільні обіди. Ми, хлопчаки, а в дворі жило шість моїх ровесників, ходили в Отраду або Ланжерон, де ловили кожного разу не менше ста бичків, а також збирали мідії. Жінки-пенсіонерки на дворовій кухні їх смажили, з мідій варили плов, і після цього увесь двір сідав за спільний стіл. Це відбувалося не рідше двох разів на місяць. У нашому дворі усі знали один про одного все, щось втаїти, приховати було неможливо. Повірте мені, всім прекрасно було відомо навіть те, де лежать ключі від кожної квартири. Усі, як і чим могли, підтримували один одного. Мені, скажімо, у школі легко давалась математика, і я мав від двору доручення по годині кожного навчального дня допомагати в математиці молодшим від себе школярам. Отже, це була своєрідна комуна, хоча всі працювали у різних місцях. Моя мама, приміром, була керівником відділу праці і заробітної плати на великому канатному заводі. Хтось інший працював головним енергетиком на заводі імені Січневого повстання, ще хтось - вантажником у порту, інший - біндюжником на Ізвозі. Але всіх об'єднував двір.

- Ви образно сказали про те, що море будить в людині бажання досягти горизонту, прагнення заглянути за нього. У вас була можливість заглянути не тільки за одесько-чорноморський горизонт, а й за багато обріїв морів і океанів, адже, наскільки нам відомо, після школи ви готувалися подати документи в Одеський інститут інженерів морського флоту.

- Моя мама хотіла, щоб я пішов шляхом батька, корінного севастопольця, який більшу частину свого життя проплавав моряком. Маючи хороший шкільний атестат, я пішов, як і радила мама, здавати документи в інститут інженерів морського флоту. Черга вступників була дуже довга, і в мене був час вивчити навколишню територію. Ось тоді й "прозвучав внутрішній голос". Він сказав мені: "іди". Я подолав невисокий паркан, за яким були стіни гідротехнічного інституту (пізніше він став інженерно-будівельним інститутом). Там черга була не меншою. Я вистояв її, здав документи і потрапив у групу "чистих" десятикласни- ків - 12 чоловік на місце. Але в мене була впевненість у собі, у своїх знаннях. Успішно склавши вступні іспити, став студентом. Мама дізналась про це тільки після першого семестру. Я радий, що так тоді сталося, бо в кожній людині живе будівничий, а коли ти ще й за дипломом будівельник, коли будівництво є і професією, і справою твого життя, то це почуття посилюється вдвічі.

А бажання мами реалізував мій старший син Сергій, який закінчив Одеське вище морехідне училище з червоним дипломом. Ходив, як кажуть у нас в Одесі, у загранку і неодноразово проплив на суднах навколо земної кулі.

- Без сумніву, ваші професійні знання, підсилені досвідом практичної роботи інженером-будівельником, допомогли вам успішно впродовж десяти років бути мером Одеси або, за тодішнім визначенням, головою Одеського міськвиконкому. Скажіть, що значить - бути господарем Одеси?

- Для мені ті роки дуже пам'ятні. Тоді наді мною висів не один, а два домоклові мечі. З одного боку, - гігантське почуття відповідальності за все, що відбувається в Одесі і що я роблю. З іншого - абсолютна підзвітність перед одеситами, у тому числі, а, можливо, насамперед, перед рідними і знайомими. Мама тоді продовжувала жити на Молдаванці, у тому ж дворі, і коли приїжджав до неї (а це я робив регулярно), то збирався увесь двір, мешканці з усіх 36-ти квартир, вони розсідались на лавах під вербою і розпитували мене про все, що їх хвилювало і чим жило місто.

Я чудово їх розумів, бо був одним із них, вихідцем з їхнього середовища, першим (і до цього часу поки що єдиним) мером Одеси, який у ній народився. Я жив тоді прагненням покласти на вівтар любові до рідного міста конкретні, вагомі, значимі для одеситів справи. Ми в першу чергу і постійно займалися невідкладними питаннями життєзабезпечення міста - водопостачанням, каналізацією, освітленням, благоустроєм вулиць. І, звичайно ж, розбудовою, розвитком Одеси. Уявіть собі, кожного року ми здавали по шість тисяч нових квартир! А, крім цього, розподіляли ще 2200 звільнених квартир. Тобто практично щороку новосілля справляли понад вісім тисяч сімей одеситів.

Європейський аудитор

-Як після цього ви погодилися залишити роботу в Одесі і переїхати у Київ, стати першим віце-прем'єром в уряді Вітольда Фокіна, тим більше, що фінансово-економічна та й політична ситуація тоді, в перші місяці незалежності України, була надскладною.

- Як мінімум, було три бесіди з тогочасними керівниками України - Л.М. Кравчуком, І.С.Плющем і В.П. Фокіним. Під час першої я стовідсотково відмовився. В ході другої відсоток відмови знизився до сімдесяти. Після третьої відмови я їхав у поїзді Київ - Одеса і почув по радіо про указ Президента, за яким мене було призначено першим віце-прем'єр-міністром.

Отже, призначення відбулося, і я взявся за нову роботу. При цьому керувався принципом: якщо не ти, то хто ж. В економіці країни та й в інших сферах наростав хаос. Потрібно було діяти. Сьогодні, коли людям пропонують посади, вони погоджуються, не знаючи навіть, що їх чекає і чи здатні вони цю роботу виконувати. Коли пропонували роботу мені, я намагався відповісти собі на три питання: чи маю я моральне право займати пропоновану посаду, чи підготовлений я для неї і за який період я здатний виконати нову роботу. Отже, щоб братися за нову справу, треба хотіти, вміти і, що не менш важливо, встигнути це зробити.

Певна річ, в роботі на новій посаді мені допомогли знання і досвід, набуті не тільки під час роботи мером Одеси, а й виконання обов'язків депутата Верховної Ради УРСР, зокрема члена комісії базових галузей народного господарства. У другій половині вісімдесятих мені як депутату часто доводилося виїздити у відрядження і глибоко вивчати різноманітні господарські питання, у тому числі промислового й житлового будівництва, розвитку регіонів.

На жаль, у перші роки незалежності України, ніхто всерйоз не хотів займатися економікою. Всі кинулися в політику. Я не раз тоді говорив: якщо ми не повернемося обличчям до економіки, то від нашої незалежності залишиться тільки прапор і герб.

- Був у 1992 році період у кілька місяців, коли вам довелося виконувати обов'язки глави українського уряду. Що ви тоді відчували і в якому режимі довелося працювати?

- Відчував особливе, величезне почуття відповідальності. За моїм робочим кабінетом була невеличка кімната, в якій часто доводилося ночувати - часу на роз'їзди не вистачало.

Коли Прем'єр-міністром став Леонід Кучма, він запропонував мені посаду віце-прем'єра. Я запитав його: з ким, крім вас, мені доведеться працювати. Він назвав кілька прізвищ, після чого я, подякувавши йому за пропозицію, відмовився. Бо для мене було завжди важливим працювати не тільки ким, а й з ким. Я вже зібрався було повертатися в Одесу. Але Леонід Кравчук запросив мене на посаду радника Президента з економічних та соціальних питань, яку я займав протягом двох років.

- А потім почався новий період у вашій життєдіяльності, який триває й досі. Ви стали головою Рахункової палати України. Першим головою, взявшись за розв'язання безлічі великих і малих питань, пов'язаних з її створенням, становленням і авторитетним утвердженням у системі Української державності. Як цей період ви оцінюєте? Чи задовольняє вас те, як сприймається діяльність очолюваної вами Рахункової палати в нашому суспільстві, зокрема у владних структурах і політичному істеблішменті?

- Почну з відповіді на друге питання. Наше суспільство у своїй трансформації, на моє переконання, поки що, на жаль, не дійшло до розуміння, що таке Рахункова палата. А вона, образно кажучи, - це своєрідний фінансово-економічний біль держави. Цей біль повинен давати сигнали про неполадки у системі державного управління соціально-економічними процесами. Ми як зовнішні аудитори, проводячи різноманітні види аудитів, говоримо про найпекучіші господарські, фінансові, соціальні та інші проблеми державного життя. Наприклад, про те, чому ми прийняли двісті програм і жодної не виконали. А тому що в нас немає системи організації виконання цих програм. Взяти медичну сферу. З року в рік асигнування на розвиток медицини зростають у нас на 10 - 15 відсотків. Але який толк від цього? Куди не кинь, всюди клин. Чим займається сьогодні Міністерство охорони здоров'я? Воно виконує лише п'ятнадцять процентів своїх функцій. Решта 85 відсотків - це проведення різноманітних закупок, замість того щоб займатися системою організації медичного обслуговування населення. Чому у нас постійні проблеми з фінансуванням? Бо Міністерство фінансів виконує лише 30 відсотків своїх функцій. Мінекономіки, замість того, щоб бути головним міністерством країни, по суті стало придатком Мінфіну. Проблема, отже, у системі управління і організації процесів. І в цьому плані Рахункова палата - це як зовнішній аудитор. До речі, саме в такій якості бачив і задумав рахункову палату ще Наполеон. Як управляти державними коштами, які відділилися від грошей імператорів, царів і королів? Потрібен був зовнішній погляд на цю проблему. З тих часів багато що змінилося.

Нині в Україні створена і постійно вдосконалюється продумана, багатопланова система зовнішнього аудиту. Ми, зокрема, проводимо адміністративний аудит, як це було, скажімо, в Міністерстві економіки чи Міністерстві охорони здоров'я. Здійснюємо фінансовий аудит. Можна потратити гроші цілком законно, але на абсолютно непотрібні цілі. І ніхто не розуміє, що контроль - це одна з найголовніших підсистем державного управління. Саме зовнішній контроль. Тому що будь-який цикл державного управління - замкнутий. Коли випадає одна ланка, він обривається.

Щодо Рахункової палати України, то найголовнішим у процесі її становлення було створення методики і методології зовнішнього аудиту. Вони дещо відрізняються від європейських, але водночас високо оцінені і із захопленням прийняті самою Європою. Не випадково ми сьогодні є зовнішнім аудитором ОБСЄ. Коли Віктор Ющенко просив прийняти Україну у Європу, то йому сказали, що українська Рахункова палата уже в Європі. Після цього він прийшов у Рахункову палату і був вражений від побаченого. Є у Європі організація GRECO, яка об'єднує всі країни континенту у боротьбі з корупцією. Її експерти після ознайомлення з нашою роботою написали, що вони здивовані досягненнями Рахункової палати України з питань аналізу, методології і результативності зовнішнього аудиту. На їхню думку, якби політичне керівництво України звертало увагу на матеріали Рахункової палати, то проблеми боротьби з корупцією в Україні були б розв'язані. Ось для чого потрібна Рахункова палата. А в нас її сприймають дуже вузько.

Поклик гір

- На стіні за вашим робочим кріслом - фотознімок найвищої вершини планети Евересту. В Україні, та й багато хто за її межами, добре знають про ваше тяжіння до гір, ваше захоплення ними, про те, що ось уже 12 років ви очолюєте Федерацію альпінізму і скелелазіння України. Коли і за яких обставин ви захопилися цим спортом мужніх і що він вам дає, чим збагачує?

- Як і у випадку з вибором інституту, до гір, до альпінізму мене повернув випадок, а точніше, мабуть, буде сказати - доля. До цього захоплення я займався фехтуванням і навіть дечого в ньому досяг: був чемпіоном Одеси серед студентів, кандидатом у майстри спорту. Цей випадок представ переді мною в особі мого однокурсника Аркадія Мартиновського. Високий і худий, як тріска, випромінюючий потік енергії і впевненості, він появився у нашому фехтувальному залі з гучною заявою: Що ти тут робиш? Для чого ти тикаєш цією рапірою в нещасне опудало? Поїхали на Куяльник. Там є стіна - во! І таки поїхали, спочатку була південна стінка Куяльника, потім - північна, потім - скелі Південного Бугу і, нарешті, Його Величність Кавказ!

Я привів короткий перелік подій, пов'язаних з моїм входженням в альпінізм, але хочу підкреслити, що саме альпінізм став і ось уже п'ятдесят років залишається своєрідним організаційним, інтелектуальним і фізичним стимулятором мого життя. Скажу більше, у різні періоди він, цей біостимулятор, діяв адекватно конкретним ситуаціям і обстановці, але завжди позитивно при досягненні поставленої мети!

Альпінізм навчив мене приймати швидкі й конкретні рішення, концентрувати сили й ресурси для досягнення наміченого. Так виробився певний підхід до розв'язання найскладніших проблем, який можна сформулювати так: якщо труднощі здаються нездоланними, то знай, що мета близька.

І ще: альпінізм навчив мене цінувати в друзях і товаришах передусім надійність і щирість. Саме заняття альпінізмом допомогли мені глибше зрозуміти, а потім і утвердити один з головних моїх життєвих принципів: якщо ти працюєш у колективі, то насамперед працюй на ті цілі, які він повинен досягати, а вже потім думай про себе.

А взагалі сутність людини полягає в прагненні заглянути за горизонт незвичайного. Люди підкорюють вершини і опускаються на глибини не заради адреналіну, а заради пізнання. Я належу до таких людей.

***

Голові Рахункової палати, Герою України, кавалеру ордена "За заслуги" усіх трьох ступенів, видатному вченому і громадському діячеві Валентину Костянтиновичу Симоненку - сімдесят років. Колектив Укрінформу приєднується до численних побажань друзів, соратників, знайомих і близьких, щиро вітає ювіляра і зичить йому добра й благополуччя, творчої енергії, сил і натхнення на довгі літа, досягнення й відкриття нових горизонтів, підкорення нових гірських та життєвих вершин.

Про цей сайт | Адміністратор | Лист до редакції
Розробник ЗАТ "Софтлайн", Україна© Рахункова палата України